Ключові моменти:
- Історик Андрій Красножон нагадує, що суперечки щодо дати заснування Одеси існували ще у XIX столітті
- Питання віку Одеси сьогодні стало не лише історичним, а й політичним та емоційним маркером
- Психолог Павло Горностай переконаний, що змінити суспільне сприйняття неможливо лише фактами — для цього потрібні культура, мистецтво та нова історична оптика
Готуючи цей матеріал, ми зіткнулися з дивною поведінкою: одеські науковці, викладачі, психологи один за одним відмовлялися давати коментарі. Вони охоче спілкувалися віч-на-віч, тільки не для друку. Мовляв, облиште це скандальним активістам, не на часі. І дарма ми пояснювали, що хочемо розглянути все помірковано, з точки зору суспільної психології. «Оце вже точно буде скандал! — жахалися співрозмовники. — Облиште!».
Тема виявилася ще болючішою, ніж мы вважали. Однак сьогодні треба мати мужність братися за складні теми. Тож ми знайшли і спікерів, і несподівані відповіді на питання. При створенні статті журналістка «Одеського життя» Тая Найденко поговорила з Андрієм Красножоном – доктором історичних наук, ректором Університету ім. Ушинського, Павлом Горностаєм – доктором психологічних наук, професором, головним науковим співробітником Інституту соціальної та політичної психології НАПН України та Миколою Вікнянським – одеським підприємецем, який також залучений до громадської діяльності.
Суперечки довжиною у два століття: чому дата 1794 рік була політичним міфом від самого початку
Сьогодні дискусії навколо літочислення Одеси перетворилися на запекле політичне маркування. Про це зазначає відомий історик Андрій Красножон. За його словами, імперський маркер «1794 рік» фахівці піддавали жорсткому сумніву ще у ХІХ столітті. Журналіст Морозов порушував це гостре питання у 1831 році. Популярну версію Скальковського про заснування міста в серпні 1794 року професійні науковці відверто висміювали. Тоді цю дату підтримало виключно керівництво міста в особі Воронцова.
Урочистий хресний хід на перше п’ятдесятиріччя Одеси у 1846 році теж мав суто ідеологічний характер. Самі ж одесити почали активно романтизувати дату «1794» значно пізніше, за радянських часів. Дореволюційне минуле уявлялося їм «золотою добою» з ікрою та фінансами на противагу брудним комуналкам. Прикметно, що міськком партії першим розпочав боротьбу проти цієї дати у 1960-х роках.
Нині святкування 2 вересня є частиною міської традиції, яка не змінюється швидко. Це питання віри. Полеміка спалахує через наявність різних політичних груп. Гасла «Одесі — 200 років!» чи «Одесі — 600!» просто маркують ідеологічну приналежність опонентів.
Таємниці Приморського бульвару та світовий досвід визначення віку міст
Сучасні археологічні знахідки свідчать, що реальний вік Одеси може сягати близько 700 років. Це підтверджується принципом безперервності тутешніх поселень.
— Адже на розкопках на Приморському бульварі ми виявили черепки та монети 14 століття, так званий «докочубіївський» період, — згадує Красножон. — Тепер незадоволені ще й побічники версії «600 років». Однак ми займаємося наукою, ми не можемо розкопувати тільки те, що комусь зручно та приємно побачити, інакше повернемося до логіки «совка». Тоді, наприклад, забороняли розкопки, які стосувалися варягів, бо потрібні були тільки слов’яни, без зайвих Рюриків.
Точної дати свого заснування не знає майже жодне місто у світі. У монолітних міських культурах, на кшталт Львова, подібних розбіжностей і палких дискусій немає.
— Зрештою, в Одесі маємо живу культурну полеміку, люди гаряче цікавляться історією, і це прекрасно. Відбувається формування нової тканини міської культури, нової міфології. А ще років 100-200 по тому цю тему теж буде вельми цікаво дослідити історикам.
— Якщо спитаєте, скільки років Одесі, то я вже багато років даю коротку та чесну відповідь: не знаю! — каже Красножон. — Бо жодного чітко сформульованого та загальноприйнятого наукового критерію, аби визначити це, у світі не існує. Як тільки він з’явиться, я одразу ж відповім.
Така позиція демонструє мужність залишатися фахівцем і спиратися на факти за будь-яких умов.
Геноцид проти української ідентичності та свідомий вибір проукраїнської позиції
Одеський бізнесмен Микола Вікнянський відкрито пояснює причини такого складного суспільного сприйняття історичних змін. На його думку, певна частина жителів міста досі перебуває під впливом проімперської ідеології. Підприємець відверто визнає, що колись і сам не розумів активних закликів до українізації.
— Спочатку – з 2014 року, ця війна відчувалася як виключно антиімперська війна за політичную незалежність нашої держави від РФ. Але тієї миті, коли це стало війною за право бути українцем, тобто війною за право української нації на існування, я змінив свої погляди.
Нині Кремль прагне тотально знищити українську культуру, мову та саму етнічність нашої нації. Вікнянському ці звірства нагадують часи Другої світової війни, коли його предків-євреїв винищували за етнічне походження.
— Це вже геноцидальна війна. Тому тепер я підтримую все, що є проявом українськості та пов’язано з нею, максимально: в історії та культурі, всюди. Бо сьогодні ворог відбирає в українців право на існування. Чи буде чесно, якщо нам дозволят бути веселими мультикультурними одеситами, якими ми хочемо бути, а водночас українців знищать за те, ким вони є? Я сьогодні хочу бути насамперед українцем. Це роль порядної людини.
Вікнянський погоджується, що до нинішніх процесів у нього залишається чимало питань.
— Але нехай спочатку загроза для України та українського народу минеться, тоді й повернемося до складних розмов.
Це яскравий приклад мужності переосмислити власні погляди та промовчати про особисте заради спільної перемоги.
Чому сухих історичних фактів замало для деконструкції «катерининського міфу»
Для повноцінної зміни суспільної картини світу самих лише історичних документів недостатньо. У цьому переконаний доктор психологічних наук, професор Павло Горностай, який досліджує колективні травми.
— Аби ці факти стали картиною світу, треба підключати інший потужний чинник: культуру та мистецтво. І переходити до створення художньої історичної літератури, історичного кінематографу, живопису. Тільки тоді відбудеться прив’язка історії до картини світу людей. А історія Одещини до «катерининського» періоду дає безліч яскравого матеріалу.
Потужний культурний вплив здатний сформувати у громадян природне бажання бути частиною української нації. Через мистецтво необхідно реабілітувати справжнє минуле, адже імперський міф є надзвичайно токсичним.
— Дайте людям вибір. Одна справа, якщо це московитська картина світу, в якій нам відводиться місце окраїни імперії. Інша справа — власна держава з тисячолітньою історією. Тисячу років тому тут існувала одна з найкультурніших і найвпливовіших держав Європи, історичний і культурний центр східного слов’янства, і ми — прямі спадкоємці цієї держави. Як гадаєте, яка картина світу поступово стане більш привабливою для суспільства?
Культурна оборона та боротьба за майбутні покоління без фальсифікацій
Професор Горностай наполегливо застерігає від небезпечного відкладання цих гострих національних питань на період «після війни».
— Це все справді не на часі, бо треба було починати ще в 1991 році. Відкладати далі нема куди. І, до речі, саме деімперіалізація може стати важливим чинником зцілення тієї травми, яку ми зараз переживаємо, травми останньої колоніальної війни.
Багато сучасних методів формування ідентичності копіюють радянські лекала патріотичного виховання, тому вони викликають закономірне відторгнення.
— Соціальна група живе довше, ніж людина, — зазначає Горностай. — Вимагати від тих, хто виріс за епохи більшовизму, негайно змінити картину світу, не можна та й не треба. Що менший прямий тиск, то більша ймовірність, що частина цих людей зміниться. А боротися треба насамперед за майбутні покоління, дбати саме про них. Наші діти та молодь вже потрапляють у привабливе, цікаве інформаційне поле, де їм пропонують цінності, до яких хочеться долучитися.
Науковець наводить відомий історичний приклад німецького фізика Макса Планка, який застав фундаментальну революцію у квантовій теорії. Навіть у точній доказовій науці нові істини перемагають не переконанням опонентів, а завдяки природній зміні поколінь.
— Сьогодні треба добре відрізняти опір людей, які просто звикли до старого, від ворожої пропаганди, яка не зупиняється. Маємо вибудовувати культурну оборону, де історики — тільки перша лінія, а за ними — педагоги, викладачі, діячі мистецтва, які впроваджують нові знання в масову свідомість. Першою реакцією на ці знання цілком може бути культурний шок. Потім — несприйняття, «це все брехня». Саме тут мають бути посилання на наукові джерела: не віриш — перевір. І коли поступово люди переконаються, то шок зміниться катарсисом: ого, виявляється, як все насправді!
— Саме тому єдине, на що ми зараз точно не маємо права, так це на фальсифікацію, — наголошує Горностай. — Не можна одні сфальшовані міфи замінювати іншими. Вся наша нова міфологія має бути заснована на реальності.
Це історія про важливість стратегічної роботи на майбутнє без очікування миттєвих результатів.