Повернення до цивільного життя стало для захисника складнішим іспитом, ніж бойові дії. Одесит Руслан Савенюк пройшов крізь пекло найгарячіших точок фронту. Воїн брав участь у запеклих боях на Миколаївському, Донецькому, Херсонському та Харківському напрямках. Проте вдома ветеран зіткнувся з важким психологічним розколом. Життя чоловіка розділилося на дві несумісні реальності.
Фронтовик отримав кілька поранень, зокрема під Купʼянськом. Зараз військовий намагається знайти своє місце у мирному суспільстві. Головною проблемою залишається повне ігнорування унікальних навичок демобілізованих бійців. Сучасна держава досі практично не залучає колосальний досвід ветеранів. Савенюк щиро не розуміє свого перебування в тилу, коли всі важливі події відбуваються на передовій.
Ключові моменти:
- Коли Руслан Савенюк отримав повістку, одразу поїхав до військкомату
- Він став розвідником та на фронті був момент, коли з гранатою в руці готувався підірвати себе разом із ворогом
- Повернення додому виявилось важчим за війну: його переслідувало питання «навіщо я тут?»
- Тепер він хоче створити в Одесі центр, де ветерани навчатимуть людей виживанню і домедичній допомозі
Ветеран Руслан Савенюк прагне змінити Одесу. Бойовий розвідник відверто розповів журналістці «Одеського життя» Світлані Комісаренко про запеклі бої, важкі поранення та психологічну прірву після повернення до цивільного світу.
Рятунок у дитячих очах
Найкращою терапією для чоловіка стала родина. Коли боєць приїхав у другу відпустку, дружина та маленька донька Настуня повернули його до тями. Сяючі оченята п’ятирічної дівчинки змусили Руслана жити далі. Зараз він мріє відкрити в місті спеціальний молодіжний центр. Там фронтовики навчатимуть цивільних виживанню.
Савенюк дивується відсутності таких закладів в Одесі. Повітряні тривоги лунають щодня, люди постійно гинуть від обстрілів. На думку ветерана, кожен має вміти накладати турнікет або споруджувати ноші з підручних речей. Держава декларує підтримку через Міністерство у справах ветеранів та реабілітаційні програми, але інтеграція бійців у суспільство залишається слабкою. Це підтверджують інші матеріали видання про змагання поранених воїнів чи курси такмеду.
Шлях від спорту до окопів
До війни Руслан жив звичайним життям. Він навчався у 48-й школі, захоплювався автівками і швидкістю, тому після 9-го класу обрав автотранспортне училище. Згодом отримав права. Строкову службу проходив у Харкові, в частині 3005 внутрішніх військ, де успішно займався дзюдо. Мав орден «За заслуги» II ступеня та грамоту за друге місце на змаганнях. Потім працював в охороні.
Повістка прийшла йому у вайбер прямо під час поїздки біля вулиці Заболотного. Чоловік без вагань розвернув автомобіль і рушив до військкомату. Його збиралися відправити у 79-ту бригаду. Проте одесит попросився до своїх армійських знайомих і поповнив лави 28-ї бригади.
Ціна розвідки та піхотний подвиг
Він став розвідником, хоча міг спокійно ремонтувати техніку в тилу. Савенюк переконаний – справжньою елітою є піхота, яка тримає позиції по кількасот днів. Завдання розвідки полягає лише у спрощенні їхнього важкого шляху. Бійцю довелося пройти Миколаївський, Херсонський, Харківський та Донецький напрямки.
Через рік служби Руслан дістав тяжке осколкове поранення спини. Вибух стався за три метри від нього. Тоді побратим прийняв на себе більшість уламків і врятував одеситу життя. Руслан намагався відтягнути товариша однією рукою, але забрати пораненого змогли лише після залучення інших бійців. Сам Савенюк отримав контузію, втратив праву вушну перетинку і почав погано бачити на одне око.
Громадська байдужість та алкогольна пастка
Тоді ж народився один із найстрашніших спогадів. Очікуючи штурму ворога, Руслан сидів із затиснутою гранатою. Вона призначалася для самопідриву. На щастя, інформація про наступ виявилася хибною.
Після шпиталю розвідник перевівся до 57-ї бригади. На Херсонському напрямку тоді воювало багато друзів його дитинства. Повернення додому стало шоком. Суспільство жило розвагами, ресторанами та концертами, поки на фронті гинули люди. Воїну хотілося бачити більше поваги від цивільних, хоча він розуміє, що людська психіка просто захищається від жахів війни.
Адаптація проходила вкрай важко. Свою першу відпустку Руслан провів у чотирьох стінах, сильно пив і страждав від самотності, адже рідні виїхали до Німеччини. Він постійно питав себе, навіщо перебуває в тилу. Врятував друга, який буквально витягнув чоловіка з депресії та змусив повернутися до спортивних тренувань. Фронт кличе ветерана назад і зараз, але обов’язок перед донькою тримає вдома.