Василь Степанович Хомиженко нещодавно зустрів свій 103-й день народження. Незважаючи на поважний вік, останній ветеран громади в Бессарабському зберігає дивовижну чіткість духу та активно займається волонтерством. У 2026 році він продовжує підтримувати українське військо, щоквартально передаючи кошти на потреби фронту.

Війна для чоловіка — знайоме лихо.
Свій бойовий шлях він розпочав добровольцем у складі 213-го полку 37-ї армії. До цього юнакові довелося кілька місяців переховуватися від румунських жандармів у польовій ямі, яку викопав батько. Після примусових робіт у Бухаресті та втечі додому Василь Степанович опинився на передовій 3-го Українського фронту.
Доля виявилася суворою до бійця.
У грудні 1944 року під час запеклих боїв біля угорського озера Балатон його підрозділ потрапив в оточення через нестачу боєприпасів. Господар садиби, де ховалися солдати, видав їх ворогу. Далі були виснажливі дні у концтаборі, де людей замість їжі напували теплою водою, та небезпечна втеча з ешелону в Австрії.
Сьогодні ветеран не приховує обурення діями Росії.
Він вважає напад колишніх союзників жахливою несправедливістю, що нівелює пам’ять про мільйони жертв Другої світової. Окрім регулярних фінансових внесків, пенсіонер замовляв для передової пічки-буржуйки з сушарками. Василь Степанович переконаний, що підтримка тилу є критично важливою для тих, хто зараз перебуває в окопах.
Особисте життя та рецепти бадьорості
Довголіття пана Василя супроводжується неординарними подіями.
У 90 років він одружився вдруге з Марією Попадюк, яка молодша за нього на півтора десятиліття. У сторічному віці чоловік опанував смартфон, щоб слухати аудіокниги, а свій старенький автомобіль продав лише рік тому. Секретом свого здоров’я він жартома називає відсутність будь-якого болю та щоденну чарку домашнього сухого вина.
Побут подружжя організований просто.
Василь Степанович обожнює домашні пельмені та борщ, якими його балує дружина. Хоча ветеран погано чує і ходить з палицею, він самостійно порається на винограднику та цікавиться світовою політикою. Його дружина Марія Михайлівна відзначає чуйність чоловіка, який допомагає не лише армії, а й онкохворим односельцям.
Мир — його головне бажання.
Щороку 9 травня він відвідує меморіал загиблим воїнам, щоб вшанувати пам’ять однополчан. Чоловік мріє лише про одне: побачити перемогу України та кінець руйнувань. Василь Степанович вірить, що світова спільнота зможе зупинити агресію, повернувши спокій на рідну землю.

Шлях до мирного життя через випробування
Після завершення Другої світової повернення додому було непростим.
Через хворобу, отриману після купання в крижаній річці під час втечі, він потрапив до шпиталю, а згодом пройшов через перевірки НКВД. Замість рідної домівки його відправили працювати в шахти Донбасу. Лише завдяки навичкам коваля, здобутим ще в юності у Тарутиному, він зміг вижити та згодом повернутися до цивільної праці.
У мирний час Хомиженко став бухгалтером.
Він працював у банківських установах, де зустрів першу дружину Лідію Василівну. Разом вони прожили довге життя, переїжджали до Кишинева, але зрештою повернулися на Одещину. Після смерті першої дружини у 2010 році Василь Степанович три роки залишався самотнім, поки не зустрів свою “чарівну Марічку”.

Зараз родина живе у злагоді.
Допомога доньки Марії, Світлани, дозволяє пану Василю почуватися впевнено у своєму поважному віці. Він продовжує співати дружині пісень та приймати гостей, пригощаючи їх вином із власного саду. Колишній солдат впевнений, що кожна прожита хвилина — це дарунок, який варто використовувати для допомоги іншим.


