Одеська лікарка добровільно пішла у мобільний шпиталь після початку великої війни
- На фронті вона рятувала поранених морпіхів і допомагала цивільним у деокупованих містах
- Світлана Галич каже: мужність не залежить від статі чи звання
- Після повернення до Одеси знову приймає пологи та працює гінекологинею
Журналістка «Одеського життя» зустрілася зі Світланою Галич і поговорила з нею про фронтову медицину, жінок на війні, повернення до мирного життя та те, чому навіть зараз лікарка завжди носить у сумочці турнікети й тактичні ножиці. До Дня акушера, який цьогоріч відзначли в Україні 5 травня, ми публікуємо оновлену та доповнену версію нашої минулорічної розмови.
Фронтові будні та небезпеки: від зневоднених героїв до замінованих пацієнтів
Сили людського духу вражають. Під час роботи у шпиталі медикам доводилося стикатися з дивовижними проявами мужності. Якось до рук лікарів потрапив поранений тендітний розвідник. Хлопець неймовірно картав себе, вважаючи, що не зміг евакуювати свого командира. Втім, побратими запевняли в іншому. Згодом з’ясувалося, що врятований командир – кремезний велетень, який уже перебував у реанімації сусіднього модуля. Ця історія показує, як екстремальні умови мобілізують приховані ресурси людини.
Війна часто готувала смертельні пастки. Одного разу під час обробки рани бійця, який підірвався на міні, одеська лікарка ледь не стала жертвою вибуху. Великий уламок, який вона намагалася витягти, виявився небезпечним боєприпасом. Дивом детонації не відбулося. Інший випадок закарбувався в пам’яті виснаженням наших оборонців. У 2022 році з оточення вийшли бійці морської піхоти. Вони були настільки зневоднені, що лікарі фізично не могли взяти кров на аналіз через її густину. Спершу хлопців довелося буквально «наводнювати» через крапельниці.
Військові медики часто працювали і з цивільними. Під час ротацій у деокупованих населених пунктах, де не залишилося місцевих фахівців, їм доводилося виконувати функції сімейних лікарів. Одного разу одеситка приймала пологи в жінки, яка втекла з окупації. Та бігла босоніж через погрози розстрілом від загарбників. Ворог хотів убити її лише за те, що вона виношувала хлопчика.
Після пережитого на передовій медики гостро відчувають важливість реабілітації. Кожен важкий випадок, особливо ампутації через вибухи, змушував команду думати про подальшу долю бійців. Сьогодні лікарка висловлює величезну вдячність колегам у тилових шпиталях та сучасних центрах відновлення. Саме вони роблять усе можливе, щоб повернути поранених героїв до повноцінного життя.
Чому професор медицини змінила білий халат на армійський піксель
– Для мене рішення піти на службу не було чимось складним, – ділиться Світлана Галич. – Я легка на підйом. Не могла сидіти в тилу. Сумління просто не дозволило б учинити інакше. Одразу після початку повномасштабного вторгнення я вирушила до одеського військового шпиталю. Хотіла дізнатися, де буду найкориснішою. Мобільний шпиталь став найкращим вибором. Там знадобилися мої хірургічні навички: доводилося оперативно зупиняти кровотечі, стабілізувати стан поранених та готувати їх до евакуації. Про вік тоді ніхто не думав. Здавалося, перемога вже близько. Зрештою служба тривала три роки, один з яких – уже після настання мого пенсійного віку. Я свідомо пішла на цей крок, але згодом вирішила повернутися, щоб не втратити цивільну кваліфікацію.
– Як ви сприймали бійців на операційному столі?
– Для мене вони всі були дітьми. Чиїмись синами, які колись з’явилися на світ завдяки моїм колегам. Ми мусили зберегти їм життя і повернути матерям. Це моя особиста професійна деформація.
Гендерні міфи війни та армійський побут без прикрас
– Чи відчувається різниця між чоловіками та жінками на передовій?
– Важко порівнювати, бо я ніколи не була чоловіком. Проте переконалася на власному досвіді: мужність не має статі. Мені пощастило служити пліч-о-пліч із неймовірними професіоналами. Це досвідчені військові хірурги, анестезіологи, а також мобілізовані лікарі, електрики, водії та санітари. З такими людьми завжди почуваєшся у безпеці. Вони надійні.
– А як щодо слабкостей чи особливих умов для жінок?
– Траплялися різні люди. Бачила і слабких духом чоловіків. Водночас жінки – від солдатів до полковників – часто демонстрували дивовижну стійкість. Хоча були й такі, що намагалися маніпулювати жіночністю заради вигоди. На початку побутові моменти викликали лише сміх. Чого варті перші комплекти білизни, коли нам видали чоловічі труси. З формою теж виникали проблеми: куртки найменшого розміру сиділи на нас, наче мішки. Лише у 2023 році ситуація покращилася. Ми нарешті отримали зручну жіночу форму.
Бюрократія, кадровий абсурд та армійська цензура
– Чи виявилася реальність служби такою, як ви очікували?
– Моє життя минало в інтелігентному академічному середовищі. Армія ж показала зовсім інший світ. Дехто відверто дивувався моїй присутності на фронті. Знецінення людей, які пішли служити добровільно, стало неприємним відкриттям. Я була готова до важкої праці та навчання у військових хірургів. Проте хамство з боку значно молодших за віком людей із вищими званнями шокувало. Це було важко сприйняти.
Найбільше обурював хаос у кадрових рішеннях. Справжній кадровий антименеджмент. Досвідчених хірургів з унікальним трирічним бойовим досвідом могли відправити на посади, де їхні навички не використовувалися. Вони виконували роботу звичайних медсестер. Крім того, дивували управлінські рішення командирів, які взагалі не мали медичної освіти.
Окремим випробуванням стала абсурдна паперова волокита через спілкування з медіа. Кожне інтерв’ю, навіть узгоджене з прес-офіцерами та командуванням, завершувалося написанням пояснювальних рапортів. Певна посадова особа змушувала мене писати розписки про відмову від спілкування з пресою. Мене, професора в цивільному житті, повчали, мов школярку. Я ніколи не розголошувала військових таємниць. Говорила лише про емоції. Відомо, що щонайменше п’ятеро людей мобілізувалися після моїх дописів. Замість підтримки армійської промоції я отримала повну заборону на інтерв’ю. Спроби цензурувати абсолютно все руйнують мотивацію цивільних, і саме в цьому криється одна з причин зникнення черг до ТЦК.
Два різні світи: важка адаптація до мирного життя
– З якими труднощами стикається військовий після повернення додому?
– Найскладніше – подолати когнітивний дисонанс. Мирне життя дивує своєю безтурботністю. Дратують нічні гонщики, гучна музика в автівках та різке гальмування, що нагадує звуки обстрілів. Таким водіям хочеться запропонувати сісти за кермо військової швидкої на передовій. Там їхній адреналін приніс би користь суспільству.
Жіноча логіка не дозволяє мені зрозуміти чоловіків, які ховаються від мобілізації. Чимало людей у тилу досі не усвідомлюють загрози. Вони забувають про звірства ворога, які ми на власні очі бачили на звільнених територіях. Окупанти катували цивільних та влаштовували показові розстріли.
Також обурює велика кількість людей у пікселі на мирних вулицях. Фронтовики легко розрізняють тих, хто дійсно воював, і тих, хто просто носить одяг. Військова форма – це як білий халат. Сама по собі вона не робить людину захисником. Для мене армійський одяг завжди був приводом для особливої гордості.
Турнікет у жіночій сумочці та повернення до улюбленої справи
– Чого війна має навчити цивільне суспільство?
– Потрібно пам’ятати, що війна триває кожного дня. Кожен українець має володіти навичками домедичної допомоги. Вміння накласти турнікет рятує життя. Я сама досі ношу в сумочці засоби для зупинки кровотечі та тактичні ножиці. Небезпека може чекати будь-де.
– Як ви ставитеся до критики процесів у Збройних Силах?
– Варто згадати слова Кеннеді про те, що кожен має зробити для своєї держави. Конструктивна критика від військових чи волонтерів корисна. Проте коментарі так званих «експертів з-за кордону» – це лише інформаційне сміття.
– Як вас прийняли колеги в Одесі?
– Колектив першого пологового будинку зустрів мене неймовірно тепло. Протягом усіх трьох років служби колеги підтримували мене морально. Завдяки керівниці Ірині Головатюк-Юзефпольській та всій медичній родині я змогла швидко повернутися до улюбленої роботи. Зараз знову приймаю пологи, консультую пацієнток та займаюся науковою діяльністю.
Досьє «ОЖ»: хто така Світлана Галич
Світлана Галич – випускниця Одеського медичного інституту імені Пирогова. Доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри акушерства, гінекології та педіатрії Міжнародного гуманітарного університету. Лікар акушер-гінеколог одеського пологового будинку №1. Стаж роботи – 37 років. Автор 138 наукових праць, співавтор 11 патентів України. Активно ділиться досягненнями у професії на своїй сторінці у Фейсбуці.